середа, 3 лютого 2010 р.

Для кого грав саксофон

Древній годинник на так само древній ратуші давно прокалатав захід багряного осіннього сонця. Ховаючись за позеленілими шпилями, воно сховало і кольорове листя покручених дерев, і безликі натовпи безликих людей разом з їхніми вічними клопотами, і середньовічних кам’яних потвор. Навіть безногий каліка заховав свою сопілку і повільно посунувся додому по встеленій листям та розбитими шкаралупами опалих каштанів бруківці. Було очевидно, що вечір омиється щедрим і таким меланхолічним осіннім дощем. Тихим, спокійним і безгрозовим.
З першими сутінками плавна, впевнена, але така спокійна музика саксофоніста розірвала густу тишину великого міста, а разом з тим рвала і рештки пошарпаної душі. Невідомо, звідки він тут взявся і чому саме тепер, коли зайшло сонце і все живе ховалося від хвилі дощу, яка невпинно насувалася на них. Здається, йому було байдуже до тих перехожих, які кидали фальшиві погляди захоплення на вуличного маестро і, несучи над собою яскраві парасолі, поспішали сховатись у своїх безрадісних сірих норах, які вони називали своїми «домами». Він їх однозначно не помічав, він грав не для них і не для себе, але знав, що десь мусить бути той, хто б його розумів тепер, щоб стати так само байдужим до цих мелодій потріпаної душі за якусь там кількість років. Музика, так само, як і її творець, байдужа до навколишнього світу, висіла у повітрі, кружляла над містом і подібно до маленького пухнастого цуцика ластилася до самотніх вуличних ліхтарів і вмощувалася біля їхніх ніг на блискучій від великих дощових крапель бруківці. Здавалося, що у той вечір небо тріснуло і вирішило покарати якогось величезного грішника своїм безутішним плачем. І звідки тільки у ньому взялося стільки тої води?
Того вечора наче зникли всі перехожі, вони перетворилися у нетутешні тіні, які безперервно щось монотонно белькотіли. Залишилися тільки теплі ліхтарі, які були так близько один до одного, але ніколи не могли зійтися і від усвідомлення цього ставали ще трагічнішими і сумнішими. Залишився загадковий саксофоніст зі своєю супутницею музикою. Вони нагадували старе подружжя – невідомо що не дозволяло їм розлучитися – величезне кохання чи роками набута звичка. І був разом з ними дощ. Він плакав величезними сльозами чи то від жалю до бідолашних ліхтарів, чи, можливо, чиста, без фальшу музика так розчулила його раниму душу. Як би там не було, але разом вони утворювали чудове тріо.
Така вистава не може марнуватися, такі актори не можуть грати даремно. У них був свій глядач. Чиясь неспокійна душа вперто спостерігала за тим видовищем, яке буває дуже рідко, а може, і не повториться більше ніколи. Вона дивилася на відблиски вуличного світла на темній мокрій бруківці, жадібно слухала пориви саксофона і потроху забувала про своє промокле і холодне взуття, замерзлі руки і про те, що ще сьогодні пасувало б повернутися додому. Великі водяні краплі зіскакували з малесенького дашка який став прихистком і замінив театральну ложу, розбивалися на гладкій бруківці і малесенькими струмочками стікались чомусь до ніг. Було спокійно і безпечно. Забулося те, що так давно дряпало душу своїми хижими пазурами. Перестав навіть боліти незаслужений і такий несподіваний синець на щоці, начебто внутрішній жаль ненадовго задрімав. Та раптом з’явилося усвідомлення того, що так не може тривати вічно, що дощ закінчиться, ліхтарі погаснуть, а саксофоніст втомиться і піде додому, забравши з собою свою вічну супутницю. Що тоді? Зійде сонце і застане глядача нічної вистави у мокрому взутті, з посинілими від холоду руками і втомленим обличчям. Один дзвінок.
― Чому ти тут так пізно?
― Не знаю.
― Ти хочеш додому?
― Ні.
― А чого ти хочеш?
― Підеш за мною?
― Піду, тільки не плач. Більше не плач. Куди нам?
― Я покажу
Згори місто виглядало зовсім по-іншому. Ніби величніше, взагалі не видно було строкатих перехожих, які вже давно мали би спати у сухих домівках. І ліхтарі вже не були так далеко один від одного. Здавалося, що у них начебто з’явилася надія. Не було видно і вуличного маестро, але чути було його музику. Що він тут робив о такій порі, чому не йшов додому, для кого грав свою музику? Дощ вже начебто ущух, тільки холодні калюжі залишив на пам’ять про себе. Але там нагорі був вітер. Він шарпав, відчайдушно смикав за шалик, ніби намагався вкрасти його і жбурнути якнайдалі.
― Навіщо ми тут?
― Бачиш, он там, внизу - наше життя. Деколи ми маємо змогу подивитися на нього згори, але для цього треба підійти до краю прірви, тут слизько і небезпечно, але тільки звідси можна побачити всі принади і великі недоліки, яких ми не помічаємо, бо самі в них живемо.
― А навіщо це тобі?
― Мені тут більше подобається і я не хочу спускатися вниз.
― Але ж доведеться, - з ледь помітною усмішкою відповів він.
― Я знаю. Потримай мій шаль.
Це не був правильний вибір. Тепер він так само стояв на краю і розпачливо стискав у руках вологий шалик, який ще хвилю тому тріпотів на вітрі, а тепер безрадісно тремтів у чужих руках, ніби сумлінно чекав на повернення своєї власниці. Його довгі пальці, якими він колись перебирав для неї гітарні струни, тепер судорожно шарпали розкуйовджене волосся і стискали скроні, відчуваючи як нестримно б’ється серце і пульсує кров. Що тепер, як далі? Невже у загадкового нічного саксофоніста з’явиться ще один слухач?
А зранку зійшло яскраве патлате сонце, висушило дощові калюжі, обігріло закам’янілі ліхтарі, заграло росою на багряному листі, розбудило життєстверджувальну пісню вуличної сопілки і залило теплою барвою облізлі стіни старих сірих будівель, які згори видавалися страшними, не вартими прощення вадами великого міста. Життя вирувало і постійно змінювалося. Але чийсь невтішений біль проріс цієї ночі у ще одній невинній душі, яка тепер спокутувала чужі поилки, невдачі та жалі. Та сонце підіймалося вище і вище, все більше нагрівало застиглу за ніч, засмучену чиєюсь внутрішньою слабкістю вулицю.

вівторок, 26 січня 2010 р.

Україна пам’ятає… Україна визнає!

Кажуть, що мудрість до людини приходить з роками. Те саме стосується і великих державних утворень, адже аж 18 років знадобилося Україні, аби «достигнути» до справді мудрого кроку у встановленні своєї історичної правди та справедливості.
Саме так можна охарактеризувати рішення Апеляційного суду м. Київ від 13 січня 2010 року, яким керівництво більшовицького тоталітарного режиму – Сталіна Й.В., Молотова В.М., Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. та Хатаєвича М.М. було визнано винними в організації Голодомору в Україні у 1932-1933 роках.
Нарешті ми затвердили свою історію в юридичному порядку, на державному рівні віддали шану мільйонам закатованих, нарешті наш народ знатиме своїх «героїв» у лице. Можливо, це змусить по-іншому дивитися на нас наших сусідів, стратегічних партнерів та й взагалі усю світову спільноту. Адже, як це не дивно, діяння комуністичного режиму світ визнав геноцидом проти українців ще 16 років тому. Першим це зробив парламент Естонії, згодом до нього долучилися Канада, Аргентина, США, Австралія, Угорщина, країни Балтії, Грузія, Польща та ще близько десятка країн світу.
Та прикрим є те, що незважаючи на міжнародне визнання, свідчення очевидців та й просто моторошні історичні факти, збережені у архівах та пам’яті народу, спадкоємці злочинного режиму не бажають визнавати вбивство близько десятка мільйонів невинних душ справою рук своїх попередників та ідеологічних наставників. Мабуть, наступним логічним кроком була б заборона комуністичної ідеології, адже на її сумлінні не менша кількість жертв, аніж всесвітньо засуджений нацизм. Адже після такого судового рішення слід чекати низку історично необґрунтованих та абсолютно алогічних випадів з боку вірних послідовників сталінізму, які ревно заперечуватимуть причетність до організації геноциду на національному та політичному підґрунті. Мабуть таки забули закон батька колгоспників «про три колоски», згідно з яким сотні тисяч спухлих від голоду українських селян були вбиті на власному ж полі, яке поволі перетворювалося на цвинтар українського селянства. Забулися і тони збіжжя, яке потихеньку гнило у той час, коли знекровлені матері на залізничних станціях та у «Торгсині» безнадійно випрошували окраєць черствого хліба для своїх дітей. Забулися жахливі випадки канібалізму серед божевільних від чорної біди людей. Забулися ряди трупів на вулицях міст. Забулися довжелезні ешелони, переповнені розкуркуленими «ворогами народу», гріх котрих полягав у тому, що вміли тяжко працювати. Забули…чи, може, хочуть забути? То варто їм про це нагадати. Варто запалити свічу на кожному вікні, тремтливий вогонь котрої вперто нагадував би про кожну погублену душу і безкомпромісно заглядав у вічі кожному, хто посміє заперечити смерть, біль, кров та сльози. Не матимемо прощення закатованих, якщо дозволимо стерти безслідно цей чорний відрізок національної історії, якщо зітремо імена винуватців, якщо дозволимо чужинцям диктувати нам нашу власну історію. Історія має здатність повторюватися. Тож якщо забудемо про тих, хто мав необачність народитися у той час, будемо тяжко покарані історичною справедливістю, а їхня жертва буде невиправданою. І нехай у наших церквах б’ють дзвони за понівеченими душами, за їхній спокій, якого вони не мали ані за життя, ані після нелюдської смерті. Нехай відлуння цих дзвонів нагадує всім поколінням про ту вічну істину у словах геніального Гемігвея: «коли помирає людина – меншає людська родина, тому не питай кому б’є дзвін – він б’є і тобі, і мені..»

субота, 28 листопада 2009 р.

Українська розруха – в українських головах

Душа прокинулась, та й питає
Сама у себе - чому одна?
«Океан Ельзи»
Колись відомий класик діагностував стан сучасного йому суспільства та визначив причини такого тотального занепаду та руйнацій – розруха, як виявляється, була у головах громадян. І хоча часу відтоді минуло немало, але якихось колосальних змін ми наразі не помічаємо. Криза економічна завітала до нас нещодавно, а от криза моралі – це вже міцно вкорінене у нашому суспільстві явище. Важко сказати, де вона бере свій початок, а про її закінчення сьогодні годі й мріяти. Починаючи зі звичайного транспортного хамства і закінчуючи наругою над національними та духовними святинями на державному рівні, принцип аморальності виховує все нові й нові покоління нігілістів.
Мораль – це певний комплекс правил поведінки особистості, які на підсвідомому рівні забезпечують ціннісну оцінку явищ та вчинків, диференціюють їх на добрі та погані. Так повинно було б бути, але сьогодні принцип морально-неморально замінили іншим – вигідно-невигідно. Мораль тісно пов’язана з традиціями, які й лежать в основі багатьох моральних аспектів. Щоправда, традиції змінити важко, їх легше знищити, а от мораль можна пристосовувати до нових потреб людства.
Ми виховані в атмосфері вседозволеності, безкарності, за законами вовчої зграї, де виживає тільки найсильніший. Потребу духовного розвитку замінили культом матеріалізму, повагу – хамством, освіченість – невіглаством, найбільші цінності повільно, але впевнено нівелюються. Ми все продаємо і надіємось купити все, що нам потрібно: дружбу, любов, хороше ім’я, довіру, навіть щастя. Зникає поняття честі та чесності. Натомість, культивується недовіра, цинізм, брутальність. Люди вперто не помічають того, що, живучи за такими принципами, вони перетворюються у натовп самітників, що такий шлях веде внікуди, адже цивілізація, котра не має якогось міцного духовного підґрунтя, не зможе існувати довго, вона руйнується зсередини.
Проблему аморальності сучасного українського суспільства неодмінно потрібно розглядати в історичному контексті, адже «ноги» цієї проблеми ростуть ще з незабутніх колоніальних часів. Намагаючись знищити історичну пам’ять, будь-яку людську подобу, традиційні людські цінності, релігію, відбираючи віру, людям силувалися прищепити нову свідомість, «правильний» світогляд, загалом – витворити «нову» людину з протилежною традиційній психологією та життєвою філософією. Мислячих індивідуумів перетворювали у сірі маси із виключно тваринними потребами. Незгідних очікували репресії. Така ситуація породжувала невимовний страх перед «інакомислієм», а страх – чи не найдієвіше зброя.
* Суцільна бідність, убозтво – ще один фактор, наявність якого абсолютно виключає будь-які моральні поривання. Корупція, бандитизм, всезагальна озлобленість, заздрість – ось дітища цього соціального явища. Голодні, убогі люди не будуть вдаватися до глибокоморальних роздумів про сенс свого існування, адже сила інстинкту виживання і самозбереження – незборима.
* Комуністичний «Kulturkampf». Комунізм – це релігія, але така, яка не толерує інші віросповідання. Саме тому головним ворогом комуністичні вожді оголошували церкву. Будь-яка релігія стає фундаментом моралі для людини, а після знищення церков та репресій духовенства зникла і мораль. Натомість людям було нав’язано віру у брутальних, цинічних вождів народу. Постала нова релігія, в основі якої – вбивство і ненависть. Місця для моралі вона не передбачала.
* Винищення інтелігенції, митців, духовенства звільнило місце для партійних злочинців – як маленьких злодіїв, так і авторитетного криміналітету, які виховували народ у такому ж дусі, за «своїми» правилами, в основі яких не було найменших паростків моралі.
Це був історичний аспект, який залишив вирішальний відбиток і змінити його ми вже не в силі. Та якщо у ті часи це робилося під дулами автоматів та чекістськими багнетами, то сьогодні моральна деградація відбувається підсвідомо, без зовнішнього тиску. Величезну лепту у цю ганебну справу вносять сучасні ЗМІ. Масова пропаганда насилля, порнографії, дешевих сенсацій, втручання у чуже життя – ось чим годують аудиторію медіа. Засилля антиморальних серіалів, де кожен справжній герой повинен хоч раз побувати у місцях «не столь отдаленных», володіти брудною лайкою, шалено ненавидіти ворога і будь-що вчинити над ним брутальну криваву розправу. Так виглядає нова, сучасна модель поведінки, котра гідна пошани. Створюється і нав’язується новий стереотип образу молоді – суцільно вульгаризований, байдужий до інших, з нігілістичними поглядами на життя. І такий механізм виховання вражає своєю дієвістю.
Криза моралі в Україні, здається, досягла свого апогею. Верхи не можуть, а низи не хочуть – одна з головних причин морального занепаду українців. Тотально винищена інтелігенція, тривале духовне і фізичне насилля у часи УРСР, бандитизм і корупція 90-х, непомітне антиморальне засилля у часи незалежності – ось причини апатії «низів», що стає безсумнівно вигідним для верхівки. Лікарю, вилікуй себе сам! – єдино можливий вихід із ситуації: кожен самостійно повинен усвідомити важливість моралі у суспільних стосунках та державотворчому процесі. Зверху нам нічого не подадуть і не імпортують з-за кордону.

четвер, 29 жовтня 2009 р.

Під патронатом Януса

Образ Дволикого Януса, римського бога із двома обличчями, – саме такий вигляд, чи то пак, фантом, притаманний сучасному суспільству, а зокрема засобам масової інформації, невід’ємній складовій щоденного життя чи не кожного індивідуума у нинішньому світі. Одна фізіономія дивиться у минуле, інша – заглядає у майбутнє. Трагедія цих сіамських близнюків у тому, що від’єднання одного з них, призведе до смерті обох. Величезні історичні штампи на чолі не пускають у майбутнє, а лише дозволяють підглядати у тому напрямку, неначе в’язні у замкову щілину, для яких образ свободи назавжди закарбується у пам’яті у вигляді цього отвору.
Така собі песимістична прелюдія. Насправді ж – просто метафорична характеристика сучасної суспільної моралі. Якщо намагатися якнайточніше описати це явище, найбільш наближено до теперішніх реалій людської поведінки, то найпростіше буде порівняти його із маленьким кольоровим звірятком – хамелеоном, який, адаптуючись до змін навколишнього середовища та з метою самозбереження, блискавично змінює своє забарвлення. Аналогічно змінюються і принципи суспільної моралі. Їх краще назвати деформаціями, адже насправді вони не являють собою життєво важливих процесів, а всього лиш прояв пристосуванства.
До формування такої поведінки серед величезних мас немало причинилися і ЗМІ, які супроводжують сучасну людину від перших до останніх днів її життя. Саме у цій структурі, яка однозначно формує світоглядні позиції громадян, процвітає стандарт подвійної моралі. Оскільки вільні від політичних спонсорів та уподобань медіа в Україні – це радше виняток, ніж правило, то ефективність суперечки стосовно їхньої моралі можна прирівняти хіба що до війни дон Кіхота з вітряками. За кожним більш-менш престижним ЗМІ обов’язково стоїть анонімний патрон, який через «усиновлений» медіа неодмінно лобіюватиме власні інтереси, і саме його рівень моралі диктуватиме редакційну політику. Враховуючи те, що колосальна частина українського інформаційного простору перебуває в іноземному колі впливу, то неважко здогадатися, чиї інтереси відстоюватимуть ці ЗМІ. Нас і досі люблять пострашити жахливими реаліями західних «буржуазних» цивілізацій та їхньої культури. Натомість, як альтернативу пропонують низькоякісний, здебільшого жовтий інформпродукт, який мав би задовольнити споживацькі потреби на тваринному рівні. Такий медіа-фастфуд, розрахований на не надто потужний інтелект пересічного маргінала, повинен його розважати, повільно вбиваючи рештки сірої речовини. Ніякого розумового навантаження він не несе, проте на підсвідомість особи, яка вживає такий продукт, неодмінно накладає відбиток. Таким чином мислячих людей перетворюють у сіру масу зі стадними інстинктами, а однорідною масою управляти завжди набагато легше, аніж свідомими особистостями.
Ще одна функція сучасних ЗМІ, яка із мораллю нічого спільного не має, це окозамилювання. Знову ж таки, корені її у тій самій дволикості. Сьогодні медіа дбають про розвиток високих ідей гуманізму, хоча тим часом активно прищеплюють у свідомість аудиторії культ насилля сильнішого над слабшим. Інформаційний простір заповнений тим, що приносить гроші – дешеві сенсації, порнографія, пропаганда жорстокості. Аудиторії підкидають душероздираючі картини, чужі проблеми, роздувають величезні трагедії навколо незначних справ, і поки маленькі люди мізкують над «глобальними» потрясіннями, хтось інший непомітно втручається у їхні реалії, керує їхніми емоціями, отримуючи бажаний результат. ЗМІ активно займаються пропагандою затертого до дір гуманізму, від якого залишилися лиш пафосні порожні фрази. Нам розповідають про тяжке життя братів наших менших, хоча у цей час сотні безпритульних чи спухлих з голоду дітей помирає непомітно для нашого ока. Нам трублять про СНІД, смертельну хворобу (хоча, здебільшого, вона вражає конкретні, так звані асоціальні, прошарки суспільства), яка забирає безліч життів, але намагаються мовчати про онкохворих, яких недуга обрала собі сама. Здається, що всім байдуже, що за останні 18 років Україна втратила 40 млн. душ внаслідок абортів. Про це не говорять, це табу, оскільки держава не спромоглася захистити націю від усіх цих деструктивних процесів.
У сучасному розумінні ЗМІ та моральність – речі несумісні, адже з останньої інстанції для глядача/читача вони перетворилися у рупор влади або спонсора, а ті ідеали, яким вчилися працівники медіапростору ще на студентських лавах, поволі нівелюється у повсякденній боротьбі за місце під сонцем.
Свого часу англійський філософ Бентам Джеремі сформулював визначення поняття мораль. Отже, у найзагальнішому розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя. Проектуючи це твердження на теперішню ситуацію у ЗМІ, можна зробити такий висновок, що у більшості з них мораль як така просто відсутня, адже рано чи пізно люди усвідомлять те, що їх підло обдурювали, а це у жодному випадку не зробить їх щасливими.
Мабуть таки покровителем сучасних ЗМІ і був Дволикий Янус. З одного боку маємо медіа як виразників громадської думки, четверту владу, а з іншого – небезпечний інструмент у руках маніпуляторів. Два обличчя – дві моралі. Жертва – багатомільйонна одурена аудиторія.

четвер, 22 жовтня 2009 р.

Привиди минулого

 
«Щоразу частіше з України до Польщі надходять тривожні новини. Вони стосуються встановлення пам’ятників С.Бандері, найменування вулиць у його честь, а також вшанування українських націоналістичних формувань з часів Другої світової війни. Для поляків це особливо болюче питання, оскільки наша історична пам’ять зберігає спогади про різню, яку 1943 року на Волині та у Галичині вчинили підрозділи бандерівців. Чимало польських істориків зазначає, що вбивство від 60 до 80 тисяч наших земляків перевершило будь-які критерії геноциду» - Гжегож Гурний, « Rzeczpospolita», 17.10.2009.
«Як відомо, у Львові продовжують стирати з мапи міста імена видатних діячів російської культури – наступною жертвою став І.Тургенєв, оскільки вулиця, яка носила його ім’я, тепер узурпована «псевдогероями УПА». Подібні дії спрямовані проти росіян та Росії. Вони не мають нічого спільного з «побудовою держави» та просуванням у Європу» - http://za.zubr.in.ua/
Що це? Чергова реінкарнація історичних привидів, витвір збоченої уяви, хворобливі фобії чи просто халатність психіатрів? Чому за стільки часу виринають криваві необґрунтовані спогади про події, свідками яких ми, на щастя (чи то на жаль?), не були? Чому після офіційного ритуалу «поховання» воєнної сокири продовжується полювання на відьом? Забагато тих «чому»…
Здається, і надалі нас вперто не хочуть сприйняти як націю, державу з кордонами і правом на їхній захист. Чому Польщу, з якою Україна має доволі теплі політичні стосунки, (тема проросійських шовіністичних організації в Україні, на кшталт ЗУБРу, взагалі варто віддати на розгляд прокуратури чи патологоанатомів) так бентежать наші національні герої та назви вулиць в українських містах? Не ми розв’язали війну і не ми прийшли на чужу територію. Це була війна, у якій так само гинули мирні українці і чимало з них – від рук польських окупантів. Націоналістичні організації, повстанська армія – все це крайності, у які був загнаний український люд. Так, нерідко дії бандерівців були відверто терористичними, але це була єдиноможлива оборона, бо окупант забув істину: хто з мечем приходить, той від меча помирає. Не одне покоління істориків ламає мізки над риторичними питаннями, поставленими підступною історією. Ми не маємо жодного морального та історичного права оцінювати дії тих воїнів, оскільки боролись вони не за меркантильні інтереси, а за ідею незалежності. Парадоксальним стає те, що нас починають вчити нашої ж історії чужинці, беручись за найделікатніші національні питання, висуваючи гіпотези, побажання та рекомендації. Так, Бандера не об’єднає навколо свого образу українську націю, біда наша у тім, що у кожної зі сторін – своя правда і різні точки зору. Та біль, кров і втрати – спільні. Тому дозвольте нам самостійно розібратися зі своїми героями, проблемами, міфами та стереотипами, бо це наша історія і наш головний біль. Тільки українці мають право вирішувати кому встановлювати пам’ятники та чиїми іменами називати вулиці рідних міст.
Щоб бодай трохи зрозуміти суть питання, котре будило і будить стільки контраверсій в Україні та поза її межами, я зверталася до свідків того лихоліття. Ось що вони мені розповіли.
1.Соціальна база повстанців – добровольці, діти інтелігенції, чимало з них походили з родин священиків.
2. Зловживання та «мародерство» - принаймні так були б названі дії провокаторів у сучасному світі.
Траплялися випадки, коли люди, які називали себе повстанцями, приходили до чужих осель та силоміць відбирали їжу, одяг, цінності. «Таке робили ті, хто не хотів працювати. Були такі. Але з бандерівцями вони не мали нічого спільного, тільки того й було, що по лісах ховались. Серед місцевого населення у них були свої «агенти», які доносили, в котрій хаті є щось цінне. Ті нероби потім приходили і казали: «Бандерівці казали віддати». У нас так з хати останню фасолю забрали. На другий день «бандерівці» ту фасолю вже садили на власному полі. Приходили в село і НКВД-исти у бандерівській формі. А люди тоді знали повстанців не тільки зі свого, а й з навколишніх сіл, тому чужинців одразу спізнавали.» - розповідає мені жінка, котра стала очевидцем українського підпілля, оскільки на момент приходу радянських військ на західноукраїнські землі їй було вже 8 років.
3. Ставлення місцевого населення.
«Наші люди їх дуже поважали, - продовжує жінка, - бо це були порядні, мудрі хлопці ― цвіт нації. Бувало таке, що дівчата носили їм їсти. Потім прийшли НКВС і майже кожну другу дівчину вивезли в Сибір за допомогу повстанцям.
Але траплялися і юди, котрі доносили на своїх же односельчан. Колись-то взимку була облава на бандерівців. Вояки були вдома, бо якраз був Святий Вечір. Один із них мав у землі криївку. Щоб хлопець не замерз, йому туди приносили вугілля. Коли облава пройшла, мати пішла по сина. Та бідолашний вчадів від того вугілля. Щоб НКВС не виявили «зайвий» труп і сім’ю не вивезли у Сибір, юнака не понесли до трупарні, де лежали його побратими, а поховали у нашвидкуруч збитому ящику. Зо три дні снився син матері: «Мамо, ви мене живим поховали». Коли могилу розкопали, то побачили, що хлопець лежав у труні обернутим на другий бік».
Це одна правда, історія трагічної боротьби. Як і інші точки зору вона має право на життя, оскільки досі живуть її очевидці.
Інша версія лаконічніша, але також промовиста: «Ніколи не визнаю бандерівців героями, вони убили мого діда, який їм особисто та Україні нічого поганого не зробив!»
Як бачимо, це коктейль історичних істин, щедро присмачений національною кров’ю та слізьми поколінь. І серед цих істин неможливо обрати одну та визнати її єдиноправильною, оскільки не можна не чути свідчень інших жертв війни.
Вертаючись до початку теми, хочеться прокричати світовій спільноті та деяким «доброзичливим» сусідам: «Не зачіпайте того, що давно минуло, бо минулого не зміниш!» І не варто розповідати якихось байок про неофашизм, ксенофобію та інші маразми на зразок утисків росіян. Доказом цього служить пам’ятник «героїчній» постаті в українській історії – Катерині ІІ, яка, зруйнувавши Січ, позбавила нас державності на довгі-довгі роки. Досі стоять меморіали найбільших тиранів та убивць – Сталіна, Леніна, яких увесь світ одностайно охрестив злочинцями. Ми не обговорюємо доречність назви вулиці на честь Ю.Пілсудського чи К.Маркса у інших країнах, бо це право кожної нації на історичну пам’ять про давно минуле. Сьогодні інші часи та нові перспективи. Тому хочеться закінчити словами українського генія: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…»

неділя, 18 жовтня 2009 р.

Інформація – новітня зброя сучасного світу

У процесі людської еволюції формувалися системи уявлень про навколишній світ. Змушені виживати в умовах певних епох, люди відкрили для себе поняття товару та ціни за нього. Спочатку дорожили шкурами та м’ясом убитих звірів, пізніше, з появою приватної власності, багатство вимірювали землями чи худобою, потім з’явилися золоті злитки та банківські рахунки – на все був свій час. На кожному з таких етапів багатство формувало авторитет, впливовість свого власника, визначаючи його статус у суспільстві, безпосередньо впливаючи на рівень його життя.
Часи змінюються, змінюються і цінності, вартості та ціни на них. У новому ХХІ столітті не втратили своєї популярності ані хрусткі купюри, ані важкі злитки золотого металу. З’явилися нові авторитети та важелі політичного впливу – нафта, газ, зброя тощо. Та найціннішим товаром сьогодення стала інформація.
Роль цього компоненту державного апарату об’єктивно оцінили ще на початку ХХ століття великі вожді та тирани. Так, ще політологи Радянського союзу вдало зуміли використовувати інформацію з метою утримання існуючого режиму, маніпулюючи свідомістю величезних мас. Чимала кількість фахівців, у тому числі і психологів, працювала над створенням іміджу наддержави, побудови системи стійких стереотипів, які визначили світогляд мільйонів індивідуумів, заглушивши їхню здатність до самостійного сприйняття, фільтрування та адекватного проектування отриманої інформації на реалії сучасного життя. Дітищем такого інформаційного пресу стала масова церебропатія. Систематично отримуючи дозовані порції ідеологічно «правильних» новин, людський мозок розучився мислити, а зацькований жорстокими репресіями, навіть боявся. Людині завжди важко зробити правильний вибір, оскільки результат ніколи не відомий наперед. Коли ж вибір замість будь-якої особи робить хтось інший, то вона втрачає почуття відповідальності за наслідки, тому нам завжди легше сприйняти подане за реальне і, умиваючи руки, спокійно списати наслідки на так звану відповідальну особу. Це, мабуть, закладено у людях на генетичному рівні, оскільки модель такої поведінки застосували ще перші люди у райському саду. Користуючись такою слабкістю, владні системи навчилися робити «правильний» вибір замість людей, що згодом перетворилося у традицію та сприймалося кожним громадянином як належне явище.
Інформаційні маніпуляції залишають невідворотній відбиток на свідомостях та історії людей. Ми виховуємося у певній системі сформованих стереотипів і отримуємо знання, інтерпретовані через призму світогляду наших батьків. Те, про що ми не знаємо, лякає нас, стає чимось ворожим. Саме так ми обмежуємо свій розвиток як особистості, тим самим замикаючи коло.
Інформація, у свою чергу, може бути як повною, тобто корисною, так і небезпечною, частковою, спрямованою на реалізацію чиїхось інтересів. Та у жодному разі суспільство немислиме без певних інформаційних потоків, які циркулюють у межах країни та поза ними. Тому у світі так часто постає питання інформаційної безпеки. Адже вести збройну війну, яка неодмінно потягне за собою кровопролиття, інтервенцію інших держав та наробить багато галасу, набагато важче, аніж інформаційну, тобто дискретну. Успішним прикладом такого протистояння став останній російсько-грузинський конфлікт, який став новаторським кроком країни-завойовника у веденні «тихої» війни. Незважаючи на негативну реакцію європейських країн, Росія спокійно провела окупаційну операцію, оскільки спиралася на громадську думку абхазького народу, сформовану під впливом проросійських ЗМІ. Аналогічна ситуація складається у сусідній Молдові та частково Україні. Відсутність об’єктивної, збалансованої інформації про Північноатлантичний альянс залишає місце для маніпуляцій навколо цього питання і ніша ця неодмінно буде заповненою, адже інформаційного вакууму не існує. Питання лише у тім, який зміст вкладуть у це поняття та кому це буде вигідно.
У сучасному світі поняття інформація набуло якісно відмінного від попереднього значення. Можливо, тільки нещодавно людство усвідомило, якими важелями заволодіє той, хто навчиться вправно її використовувати. На інформації, а точніше на продуманих маніпуляціях нею, її частковості, дозованості були зведені імперії-монстри, саме цей фактор утримує при житті Північну Корею – країну, існування якої здавалося б апріорі неможливим. Інформація стала потужною небезпечною зброєю, найдорожчим товаром. Сьогодні ми справедливо називаємо ЗМІ четвертою владою, адже їм ми довіряємо, на них надіємося, вони є виразниками суспільної думки, вони ще можуть вплинути на діяльність офіційних владних інститутів. Та не варто забувати, що мас-медіа беззаперечно моделюють наше світобачення, «диктують» ідеологію і не завжди справедливо. Тому не варто втрачати пильність у нашій інформаційній епосі, адже давно відомо – хто володіє інформацією, той володіє світом.

неділя, 11 жовтня 2009 р.

Найперспективніші галузі та професії (за "Фокусом")

Журнал "Фокус" склав список галузей та професій, які користуватимуться найбільшим попитом у найближчому майбутньому. Виглядатиме він так.
Найперспективніші галузі:
1. Інформаційні технології
2. Телекомунікації та зв'язок
3. Землеробство
4. Виробництво лікарських засобів та аптечний бізнес
5. Банківська діяльність
6. Харчова і переробна промисловість
7. Транспортні послуги
8. Фінансові послуги
9. Юридичні послуги
10. Побутові послуги
11. Металургія
12. Виробництво алкогольної продукції
13.Енергетика
14. Скотарство
15. Комунальні послуги

Топ-20 найперспективніших професій:
1. Продавець
2. IT-спеціаліст
3.Інженер з автоматизації виробництва
4. Маркетолог
5. Інженер комунального обслуговування
6. Агроінженер
7. Технолог з виробництва та переробки харчової продукції
8. Технолог побутового обслуговування
9. Логістик
10. Юрист (господарське право)
11. Енергетик
12. Ветеринар
13. Фармаколог
14. Фінансист
15. Інженер зв'язку
16. Практичний психолог
17. Генетик
18. Біохімік
19. Робототехнік
20. Нано-інженер