четвер, 29 жовтня 2009 р.

Під патронатом Януса

Образ Дволикого Януса, римського бога із двома обличчями, – саме такий вигляд, чи то пак, фантом, притаманний сучасному суспільству, а зокрема засобам масової інформації, невід’ємній складовій щоденного життя чи не кожного індивідуума у нинішньому світі. Одна фізіономія дивиться у минуле, інша – заглядає у майбутнє. Трагедія цих сіамських близнюків у тому, що від’єднання одного з них, призведе до смерті обох. Величезні історичні штампи на чолі не пускають у майбутнє, а лише дозволяють підглядати у тому напрямку, неначе в’язні у замкову щілину, для яких образ свободи назавжди закарбується у пам’яті у вигляді цього отвору.
Така собі песимістична прелюдія. Насправді ж – просто метафорична характеристика сучасної суспільної моралі. Якщо намагатися якнайточніше описати це явище, найбільш наближено до теперішніх реалій людської поведінки, то найпростіше буде порівняти його із маленьким кольоровим звірятком – хамелеоном, який, адаптуючись до змін навколишнього середовища та з метою самозбереження, блискавично змінює своє забарвлення. Аналогічно змінюються і принципи суспільної моралі. Їх краще назвати деформаціями, адже насправді вони не являють собою життєво важливих процесів, а всього лиш прояв пристосуванства.
До формування такої поведінки серед величезних мас немало причинилися і ЗМІ, які супроводжують сучасну людину від перших до останніх днів її життя. Саме у цій структурі, яка однозначно формує світоглядні позиції громадян, процвітає стандарт подвійної моралі. Оскільки вільні від політичних спонсорів та уподобань медіа в Україні – це радше виняток, ніж правило, то ефективність суперечки стосовно їхньої моралі можна прирівняти хіба що до війни дон Кіхота з вітряками. За кожним більш-менш престижним ЗМІ обов’язково стоїть анонімний патрон, який через «усиновлений» медіа неодмінно лобіюватиме власні інтереси, і саме його рівень моралі диктуватиме редакційну політику. Враховуючи те, що колосальна частина українського інформаційного простору перебуває в іноземному колі впливу, то неважко здогадатися, чиї інтереси відстоюватимуть ці ЗМІ. Нас і досі люблять пострашити жахливими реаліями західних «буржуазних» цивілізацій та їхньої культури. Натомість, як альтернативу пропонують низькоякісний, здебільшого жовтий інформпродукт, який мав би задовольнити споживацькі потреби на тваринному рівні. Такий медіа-фастфуд, розрахований на не надто потужний інтелект пересічного маргінала, повинен його розважати, повільно вбиваючи рештки сірої речовини. Ніякого розумового навантаження він не несе, проте на підсвідомість особи, яка вживає такий продукт, неодмінно накладає відбиток. Таким чином мислячих людей перетворюють у сіру масу зі стадними інстинктами, а однорідною масою управляти завжди набагато легше, аніж свідомими особистостями.
Ще одна функція сучасних ЗМІ, яка із мораллю нічого спільного не має, це окозамилювання. Знову ж таки, корені її у тій самій дволикості. Сьогодні медіа дбають про розвиток високих ідей гуманізму, хоча тим часом активно прищеплюють у свідомість аудиторії культ насилля сильнішого над слабшим. Інформаційний простір заповнений тим, що приносить гроші – дешеві сенсації, порнографія, пропаганда жорстокості. Аудиторії підкидають душероздираючі картини, чужі проблеми, роздувають величезні трагедії навколо незначних справ, і поки маленькі люди мізкують над «глобальними» потрясіннями, хтось інший непомітно втручається у їхні реалії, керує їхніми емоціями, отримуючи бажаний результат. ЗМІ активно займаються пропагандою затертого до дір гуманізму, від якого залишилися лиш пафосні порожні фрази. Нам розповідають про тяжке життя братів наших менших, хоча у цей час сотні безпритульних чи спухлих з голоду дітей помирає непомітно для нашого ока. Нам трублять про СНІД, смертельну хворобу (хоча, здебільшого, вона вражає конкретні, так звані асоціальні, прошарки суспільства), яка забирає безліч життів, але намагаються мовчати про онкохворих, яких недуга обрала собі сама. Здається, що всім байдуже, що за останні 18 років Україна втратила 40 млн. душ внаслідок абортів. Про це не говорять, це табу, оскільки держава не спромоглася захистити націю від усіх цих деструктивних процесів.
У сучасному розумінні ЗМІ та моральність – речі несумісні, адже з останньої інстанції для глядача/читача вони перетворилися у рупор влади або спонсора, а ті ідеали, яким вчилися працівники медіапростору ще на студентських лавах, поволі нівелюється у повсякденній боротьбі за місце під сонцем.
Свого часу англійський філософ Бентам Джеремі сформулював визначення поняття мораль. Отже, у найзагальнішому розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя. Проектуючи це твердження на теперішню ситуацію у ЗМІ, можна зробити такий висновок, що у більшості з них мораль як така просто відсутня, адже рано чи пізно люди усвідомлять те, що їх підло обдурювали, а це у жодному випадку не зробить їх щасливими.
Мабуть таки покровителем сучасних ЗМІ і був Дволикий Янус. З одного боку маємо медіа як виразників громадської думки, четверту владу, а з іншого – небезпечний інструмент у руках маніпуляторів. Два обличчя – дві моралі. Жертва – багатомільйонна одурена аудиторія.

четвер, 22 жовтня 2009 р.

Привиди минулого

 
«Щоразу частіше з України до Польщі надходять тривожні новини. Вони стосуються встановлення пам’ятників С.Бандері, найменування вулиць у його честь, а також вшанування українських націоналістичних формувань з часів Другої світової війни. Для поляків це особливо болюче питання, оскільки наша історична пам’ять зберігає спогади про різню, яку 1943 року на Волині та у Галичині вчинили підрозділи бандерівців. Чимало польських істориків зазначає, що вбивство від 60 до 80 тисяч наших земляків перевершило будь-які критерії геноциду» - Гжегож Гурний, « Rzeczpospolita», 17.10.2009.
«Як відомо, у Львові продовжують стирати з мапи міста імена видатних діячів російської культури – наступною жертвою став І.Тургенєв, оскільки вулиця, яка носила його ім’я, тепер узурпована «псевдогероями УПА». Подібні дії спрямовані проти росіян та Росії. Вони не мають нічого спільного з «побудовою держави» та просуванням у Європу» - http://za.zubr.in.ua/
Що це? Чергова реінкарнація історичних привидів, витвір збоченої уяви, хворобливі фобії чи просто халатність психіатрів? Чому за стільки часу виринають криваві необґрунтовані спогади про події, свідками яких ми, на щастя (чи то на жаль?), не були? Чому після офіційного ритуалу «поховання» воєнної сокири продовжується полювання на відьом? Забагато тих «чому»…
Здається, і надалі нас вперто не хочуть сприйняти як націю, державу з кордонами і правом на їхній захист. Чому Польщу, з якою Україна має доволі теплі політичні стосунки, (тема проросійських шовіністичних організації в Україні, на кшталт ЗУБРу, взагалі варто віддати на розгляд прокуратури чи патологоанатомів) так бентежать наші національні герої та назви вулиць в українських містах? Не ми розв’язали війну і не ми прийшли на чужу територію. Це була війна, у якій так само гинули мирні українці і чимало з них – від рук польських окупантів. Націоналістичні організації, повстанська армія – все це крайності, у які був загнаний український люд. Так, нерідко дії бандерівців були відверто терористичними, але це була єдиноможлива оборона, бо окупант забув істину: хто з мечем приходить, той від меча помирає. Не одне покоління істориків ламає мізки над риторичними питаннями, поставленими підступною історією. Ми не маємо жодного морального та історичного права оцінювати дії тих воїнів, оскільки боролись вони не за меркантильні інтереси, а за ідею незалежності. Парадоксальним стає те, що нас починають вчити нашої ж історії чужинці, беручись за найделікатніші національні питання, висуваючи гіпотези, побажання та рекомендації. Так, Бандера не об’єднає навколо свого образу українську націю, біда наша у тім, що у кожної зі сторін – своя правда і різні точки зору. Та біль, кров і втрати – спільні. Тому дозвольте нам самостійно розібратися зі своїми героями, проблемами, міфами та стереотипами, бо це наша історія і наш головний біль. Тільки українці мають право вирішувати кому встановлювати пам’ятники та чиїми іменами називати вулиці рідних міст.
Щоб бодай трохи зрозуміти суть питання, котре будило і будить стільки контраверсій в Україні та поза її межами, я зверталася до свідків того лихоліття. Ось що вони мені розповіли.
1.Соціальна база повстанців – добровольці, діти інтелігенції, чимало з них походили з родин священиків.
2. Зловживання та «мародерство» - принаймні так були б названі дії провокаторів у сучасному світі.
Траплялися випадки, коли люди, які називали себе повстанцями, приходили до чужих осель та силоміць відбирали їжу, одяг, цінності. «Таке робили ті, хто не хотів працювати. Були такі. Але з бандерівцями вони не мали нічого спільного, тільки того й було, що по лісах ховались. Серед місцевого населення у них були свої «агенти», які доносили, в котрій хаті є щось цінне. Ті нероби потім приходили і казали: «Бандерівці казали віддати». У нас так з хати останню фасолю забрали. На другий день «бандерівці» ту фасолю вже садили на власному полі. Приходили в село і НКВД-исти у бандерівській формі. А люди тоді знали повстанців не тільки зі свого, а й з навколишніх сіл, тому чужинців одразу спізнавали.» - розповідає мені жінка, котра стала очевидцем українського підпілля, оскільки на момент приходу радянських військ на західноукраїнські землі їй було вже 8 років.
3. Ставлення місцевого населення.
«Наші люди їх дуже поважали, - продовжує жінка, - бо це були порядні, мудрі хлопці ― цвіт нації. Бувало таке, що дівчата носили їм їсти. Потім прийшли НКВС і майже кожну другу дівчину вивезли в Сибір за допомогу повстанцям.
Але траплялися і юди, котрі доносили на своїх же односельчан. Колись-то взимку була облава на бандерівців. Вояки були вдома, бо якраз був Святий Вечір. Один із них мав у землі криївку. Щоб хлопець не замерз, йому туди приносили вугілля. Коли облава пройшла, мати пішла по сина. Та бідолашний вчадів від того вугілля. Щоб НКВС не виявили «зайвий» труп і сім’ю не вивезли у Сибір, юнака не понесли до трупарні, де лежали його побратими, а поховали у нашвидкуруч збитому ящику. Зо три дні снився син матері: «Мамо, ви мене живим поховали». Коли могилу розкопали, то побачили, що хлопець лежав у труні обернутим на другий бік».
Це одна правда, історія трагічної боротьби. Як і інші точки зору вона має право на життя, оскільки досі живуть її очевидці.
Інша версія лаконічніша, але також промовиста: «Ніколи не визнаю бандерівців героями, вони убили мого діда, який їм особисто та Україні нічого поганого не зробив!»
Як бачимо, це коктейль історичних істин, щедро присмачений національною кров’ю та слізьми поколінь. І серед цих істин неможливо обрати одну та визнати її єдиноправильною, оскільки не можна не чути свідчень інших жертв війни.
Вертаючись до початку теми, хочеться прокричати світовій спільноті та деяким «доброзичливим» сусідам: «Не зачіпайте того, що давно минуло, бо минулого не зміниш!» І не варто розповідати якихось байок про неофашизм, ксенофобію та інші маразми на зразок утисків росіян. Доказом цього служить пам’ятник «героїчній» постаті в українській історії – Катерині ІІ, яка, зруйнувавши Січ, позбавила нас державності на довгі-довгі роки. Досі стоять меморіали найбільших тиранів та убивць – Сталіна, Леніна, яких увесь світ одностайно охрестив злочинцями. Ми не обговорюємо доречність назви вулиці на честь Ю.Пілсудського чи К.Маркса у інших країнах, бо це право кожної нації на історичну пам’ять про давно минуле. Сьогодні інші часи та нові перспективи. Тому хочеться закінчити словами українського генія: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…»

неділю, 18 жовтня 2009 р.

Інформація – новітня зброя сучасного світу

У процесі людської еволюції формувалися системи уявлень про навколишній світ. Змушені виживати в умовах певних епох, люди відкрили для себе поняття товару та ціни за нього. Спочатку дорожили шкурами та м’ясом убитих звірів, пізніше, з появою приватної власності, багатство вимірювали землями чи худобою, потім з’явилися золоті злитки та банківські рахунки – на все був свій час. На кожному з таких етапів багатство формувало авторитет, впливовість свого власника, визначаючи його статус у суспільстві, безпосередньо впливаючи на рівень його життя.
Часи змінюються, змінюються і цінності, вартості та ціни на них. У новому ХХІ столітті не втратили своєї популярності ані хрусткі купюри, ані важкі злитки золотого металу. З’явилися нові авторитети та важелі політичного впливу – нафта, газ, зброя тощо. Та найціннішим товаром сьогодення стала інформація.
Роль цього компоненту державного апарату об’єктивно оцінили ще на початку ХХ століття великі вожді та тирани. Так, ще політологи Радянського союзу вдало зуміли використовувати інформацію з метою утримання існуючого режиму, маніпулюючи свідомістю величезних мас. Чимала кількість фахівців, у тому числі і психологів, працювала над створенням іміджу наддержави, побудови системи стійких стереотипів, які визначили світогляд мільйонів індивідуумів, заглушивши їхню здатність до самостійного сприйняття, фільтрування та адекватного проектування отриманої інформації на реалії сучасного життя. Дітищем такого інформаційного пресу стала масова церебропатія. Систематично отримуючи дозовані порції ідеологічно «правильних» новин, людський мозок розучився мислити, а зацькований жорстокими репресіями, навіть боявся. Людині завжди важко зробити правильний вибір, оскільки результат ніколи не відомий наперед. Коли ж вибір замість будь-якої особи робить хтось інший, то вона втрачає почуття відповідальності за наслідки, тому нам завжди легше сприйняти подане за реальне і, умиваючи руки, спокійно списати наслідки на так звану відповідальну особу. Це, мабуть, закладено у людях на генетичному рівні, оскільки модель такої поведінки застосували ще перші люди у райському саду. Користуючись такою слабкістю, владні системи навчилися робити «правильний» вибір замість людей, що згодом перетворилося у традицію та сприймалося кожним громадянином як належне явище.
Інформаційні маніпуляції залишають невідворотній відбиток на свідомостях та історії людей. Ми виховуємося у певній системі сформованих стереотипів і отримуємо знання, інтерпретовані через призму світогляду наших батьків. Те, про що ми не знаємо, лякає нас, стає чимось ворожим. Саме так ми обмежуємо свій розвиток як особистості, тим самим замикаючи коло.
Інформація, у свою чергу, може бути як повною, тобто корисною, так і небезпечною, частковою, спрямованою на реалізацію чиїхось інтересів. Та у жодному разі суспільство немислиме без певних інформаційних потоків, які циркулюють у межах країни та поза ними. Тому у світі так часто постає питання інформаційної безпеки. Адже вести збройну війну, яка неодмінно потягне за собою кровопролиття, інтервенцію інших держав та наробить багато галасу, набагато важче, аніж інформаційну, тобто дискретну. Успішним прикладом такого протистояння став останній російсько-грузинський конфлікт, який став новаторським кроком країни-завойовника у веденні «тихої» війни. Незважаючи на негативну реакцію європейських країн, Росія спокійно провела окупаційну операцію, оскільки спиралася на громадську думку абхазького народу, сформовану під впливом проросійських ЗМІ. Аналогічна ситуація складається у сусідній Молдові та частково Україні. Відсутність об’єктивної, збалансованої інформації про Північноатлантичний альянс залишає місце для маніпуляцій навколо цього питання і ніша ця неодмінно буде заповненою, адже інформаційного вакууму не існує. Питання лише у тім, який зміст вкладуть у це поняття та кому це буде вигідно.
У сучасному світі поняття інформація набуло якісно відмінного від попереднього значення. Можливо, тільки нещодавно людство усвідомило, якими важелями заволодіє той, хто навчиться вправно її використовувати. На інформації, а точніше на продуманих маніпуляціях нею, її частковості, дозованості були зведені імперії-монстри, саме цей фактор утримує при житті Північну Корею – країну, існування якої здавалося б апріорі неможливим. Інформація стала потужною небезпечною зброєю, найдорожчим товаром. Сьогодні ми справедливо називаємо ЗМІ четвертою владою, адже їм ми довіряємо, на них надіємося, вони є виразниками суспільної думки, вони ще можуть вплинути на діяльність офіційних владних інститутів. Та не варто забувати, що мас-медіа беззаперечно моделюють наше світобачення, «диктують» ідеологію і не завжди справедливо. Тому не варто втрачати пильність у нашій інформаційній епосі, адже давно відомо – хто володіє інформацією, той володіє світом.

неділю, 11 жовтня 2009 р.

Найперспективніші галузі та професії (за "Фокусом")

Журнал "Фокус" склав список галузей та професій, які користуватимуться найбільшим попитом у найближчому майбутньому. Виглядатиме він так.
Найперспективніші галузі:
1. Інформаційні технології
2. Телекомунікації та зв'язок
3. Землеробство
4. Виробництво лікарських засобів та аптечний бізнес
5. Банківська діяльність
6. Харчова і переробна промисловість
7. Транспортні послуги
8. Фінансові послуги
9. Юридичні послуги
10. Побутові послуги
11. Металургія
12. Виробництво алкогольної продукції
13.Енергетика
14. Скотарство
15. Комунальні послуги

Топ-20 найперспективніших професій:
1. Продавець
2. IT-спеціаліст
3.Інженер з автоматизації виробництва
4. Маркетолог
5. Інженер комунального обслуговування
6. Агроінженер
7. Технолог з виробництва та переробки харчової продукції
8. Технолог побутового обслуговування
9. Логістик
10. Юрист (господарське право)
11. Енергетик
12. Ветеринар
13. Фармаколог
14. Фінансист
15. Інженер зв'язку
16. Практичний психолог
17. Генетик
18. Біохімік
19. Робототехнік
20. Нано-інженер

Хочеш миру - готуйся до війни!

10 жовтня Норвезький нобелівський комітет випустив у світове небо нового «голуба мира». Американського. Світ, здається, був, м’яко кажучи, вражений. Не менше здивувався і сам лауреат. Ніхто ж бо не чекав такого перелому у нобелівській політиці. Цьогорічна мирна премія чомусь радше скидається на щось на кшталт «Золотої малини» при роздачі Оскарів. Чи то знущання над лауреатом з боку комітету? У такому випадку це вже расизмом попахує. Неполіткоректно, панове.
Якесь нетрадиційне уявлення по миротворчу діяльність у норвезького комітету. Бажання ж бо залишаються бажаннями, а от поняття війни не заховається за жодними ораторськими здібностями та гуманістичними інтенціями. Факти – річ уперта, а факти, підтверджені цифрами – неспростовні. До прикладу, станом на квітень 2009 року втрати військ США в Іракській війні становлять 4266 осіб загиблими, 31153 пораненими (тільки бойові поранення). Втрати іракського цивільного населення в ході війни невідомі. За деякими даними, загинуло більше 1 млн. осіб. Як повідомляє іракський інтернет-сайт «Китабат», осиротілих сімей (таких, що втратили батька) в Іраку налічується більше 200 тисяч, а кількість дітей у віці від одного до шести років, що втратили одного з батьків (інколи обох), — більше п'яти мільйонів… Суха статистика, нічого особистого. Все це жорстока політика, наслідком якої стала війна. Це боротьба сильнішого за підтримування свого статусу, впливи і капітал. Це історично обумовлене, звичне для світової спільноти явище. Якби цю війну не розв’язала Америка, це зробив би хтось інший, хто на той час мав достатньо потужний авторитет, базований на сильному мілітаризмі та економічних впливах. Але як у цей калейдоскоп прагматизму вписується Нобелівська премія миру, ніяк не можу збагнути. «Якщо Обамі і належиться Нобель, то винятково у категорії піару», - коментує подію польський тижневик «Wprost». Чоловік цей звичайно харизматичний, повний хороших, мирних ідей та інтенцій, та Нобель за дев’ятимісячне президентство – це щось надто далекоглядне. Принаймні така моя суб’єктивна думка. Як зазначає «Wprost», Обама свою нагороду вже отримав – нею стало саме його президентство.
Притримуючись позицій, запропонованих цьогорічним Нобелівським комітетом, пропоную номінувати у цій категорії ще одного всесвітньовідомого «миротворця» В.В.Путіна. Адже цей чолов’яга не раз переплюне опонента за кількістю розстріляних, зниклих безвісті, «замочених по сартирах» негідників. Чого тільки варті 331 дітлахів, бездарно заморених російськими спецслужбами в Беслані у вересні 2004, понад 100 загиблих осіб під час непрофесійного звільнення заручників в театрі «Норд-Ост» у 2002 – список можна було б продовжувати, але чи варто? «Загалом у російсько-чеченських війнах та конфліктах 1994 – 2007 років загинуло близько 114,8 тис. осіб».( http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/NVUU/Ist/2008_21/021.html ). Досі не знайдені вбивці та замовники російської журналістки Анни Політковської, у матеріалах якої переважала тематика Чечні, корупції, тероризму. Дивлячись на такі «досягнення» російського міністра, запитаю – ну чим не кандидат на премію миру?
Впевнено доповнити знамениту тріаду зумів би ще один «борець за мир і свободу» Осама бен Ладен. Перераховувати його подвиги немає сенсу.
Можливо, хтось скаже, що все це звучить надто брутально та цинічно, але у врученні мирного символу президентові країни, яка систематично веде війни, цього цинізму аж ніяк не менше. На жаль, у сучасному світі нівелюються найбільші суспільні цінності, а інколи навіть виставляються на глум поважними організаціями. Як зазначає вже цитований «Wprost», «Шкода, бо у ті часи, коли Нобеля отримувала мати Тереза чи Лех Валенса, премія миру була чимось таким, що мало автентичне значення. Тепер же це більше нагадує конкурс популярності».

суботу, 10 жовтня 2009 р.

Природа фаталізму
Безумец, беглец - дороги нет.
Ты видишь неверный свет.
Твой ангел зажёг мираж огня.
Он хочет убить тебя…
«Ангельская пыль», «Ария»

Відчинилося вікно дев’ятого поверху і у кімнаті раптом запахло мокрим асфальтом. Вмить сотні усміхнених фізіономій показалися у шибках навколишніх будинків. Вона також, адже колись до нестями любила перші весняні зливи. А тепер теплий веселий дощ перетворився для неї у сіру холодну стіну, що відгороджувала її від міста, яке щасливо сміялося дзвінкими дитячими голосами.
Якийсь час Вона просто дивилася вниз, спершись руками на підвіконня, аж поки не відчула, як холодні струмені дощової води швидко збігали по руках та обличчі. Їй раптом захотілося кричати, але гучні перекоти грому неодмінно заглушили б її безнадійно тихий голос. Вуста судомно затремтіли. Це був німий крик, який не здатне почути людське вухо, а лише серце.
«Ні, сьогодні я зроблю це востаннє. І більше ніколи… він цього не вартий. Не вартий ані мого життя, ані моральної смерті. Не заслуговує сліз та отруєної ним крові», ― пошепки пообіцяла сама собі. Хоча й сама не вірила у ці порожні обіцянки, бо вже відчувала наближення білого раю, любов до якого була безмежною і невідступною.
Він залишився Її єдиним супутником, ставши причиною самотності. Кожен вечір ставав для них останнім, але у душі не вистачало сил, щоб нарешті припинити цю гру. Залишався тільки безмежний страх перед тим, що буде потім. Залишилась байдужість в очах, як відповідь на байдужість на лицях друзів і сльози та розпач в очах батьків.
Так само як люди укладають шлюби, обіцяючи вірність одне одному, Вона уклала з Ним неофіційну угоду, яку підписала своєю токсичною кров’ю. Що саме штовхнуло Її на такий крок, Вона вже і не пригадує, бо в цьому немає ні сенсу, ні порятунку.
«Сьогодні я зроблю це востаннє!!!...», ― так хотілося прокричати врешті-решт ці слова у прочинене вікно, через яке місто заглядало у Її душу. Заглядало презирливими, байдужими очима вікон. Вона дивилась на місто згори, а воно бачило Її у прірві, на самісінькому дні. Воно не дає ТАКИМ шансу. Їй все-одно не повірять, бо Вона перетворилася на їхнього ворога, але, перш за все, стала ворогом сама собі.
Та все ж, Вона любила ці байдужі вогники у своєму вікні, біля якого могла стояти годинами. Воно стало справжнім і єдиним Її «вікном у світ». Воно було першим кроком до безмежної свободи, справжньої, а не примарної, якою вони щовечора упивалися разом із таємничим другом, котрий вже давно в’ївся у Її душу, просочився у кров і мозок. Він постійно нагадує про себе своєю токсичною присутністю, бридкими ранами на шкірі, які ось уже півроку, як не загоюються. Він змушує Її бачити потворних монстрів у снах та наяву.
Так Вона стояла, борючись із власною слабкістю, доти, доки чайник не починав бентежити її свідомість своїм хрипучим свистом. А на столі вже вірно і терпляче чекав завчасно приготований маленький мішечок білого порошку ― єдиний Її співбесідник і незрадливий друг.
…Горнятко гарячого чаю ― так як колись, вдома на кухні. Так, вдома. Тепер у Неї цього нема. Є власне помешкання, власна кухня з величезним вікном, але домом це не назвеш. Де ж ті, хто спонсорує усе це? Саме так, вони перетворилися у спонсорів замість того, щоб бути опорою. Вони забрали у Неї останні роки дитинства, давши можливість відчути оманливо-солодкий присмак дорослого життя.
«Де ж ви тепер? Гроші? До біса ваші гроші! Мені потрібні були ви!» Знову пригадався домашній затишок і одразу ж заштрикало там, де вчені знайшли додаткові двадцять один грам…
«Все, сьогодні останній раз. Остаточно…», ― пообіцяла собі і по столі розсипався білий порошок із цікавою назвою. Саме він отруював її життя і кров уже кілька років поспіль. Саме він став її єдиним супутником, постійним товариством. Він ― Той, кого Вона вже зненавиділа, але вже й не в змозі від нього відмовитися. Кокаїн…
А зранку знову буде моральне похмілля. Воно не таке, як у багатьох після веселих гучних вечірок. Не болітиме голова, просто нестерпно пектиме свідомість і болітиме там, де є той нещасний двадцять один грам…
«Все, досить! Він не вартий моїх сліз та зламаного життя!..», ― плаксиво, як і щодня, нила у телефонну слухавку наївна Тінейджерка за Її стіною.
І тихо рюмсав дощ. Він довго битиметься у Її вікно, стікаючи по склу сльозовими струмками. Він, мабуть, єдиний, хто через шибки людських помешкань заглядає у людські душі. Він бачитиме Ту, яка довго сидітиме на підлозі, втупивши погляд у мертву точку на стіні, Ту, яка не плаче, але б’ється в агонії внаслідок маніакальної фобії, ганяє чортенят та інших неземних, але таких страшних створінь. Бачитиме і Її сусідку, яка півночі проридає у подушку. Бачитиме і звичайних смертних, які завтра осудять Ту, яка, опустившись на саме дно, стала їхнім ворогом. Поспівчувають Тінейджерці, бідоласі, яка проплаче усю ніч, нарікаючи на нестерпну долю, бо у свої сімнадцять досі не зустріла того, хто справді був би її вартий.
І де тут фаталізм? Обоє до нестями вірні та віддані. Тільки об’єкти захоплення різі. Один із них ― смертельний.
Вікно із видом на вибори
Саме такі апартаменти пропонує держава своїм громадянам цієї осені. Чимало часу доводиться щодня проводити у транспорті, тому, не маючи іншого виходу, доводиться вивчати краєвиди за вікнами маршрутки, яка систематично грузне у транспортних потоках міста.
І раптом збентежено відчула, що знову переживаю те саме відчуття. Де жавю, панове. Та біда у тім, що останнім часом якось зачастило те лихе передчуття. Знову бачу усміхнені фейси на бігбордах, які так прагнуть «аби їм вірили щиро…». Центральні площі міст та містечок заполонили строкаті і недолугі монументальні споруди – агітпункти або так звані партійні намети. Чи не на кожному кроці мої мізки намагаються нафарширувати непотрібними інформаційними висівками про непосильну діяльність котрогось із модерних суперменів (подекуди і вуменів) українського політикуму. Пройшовши вуличками міста якихось 20-30 хвилин, ви не тільки повітрям свіжим подихаєте, але і макулатури чимало назбираєте (це на випадок тотальної газової кризи – буде чим вогнище розпалити). З усіх каналів ТБ та радіо наввипередки лунають нові-старі ідеї сучасних місіонерів про те, як перетворити величезну країну із «постсовєтською» та наскрізь корумпованою системою у квітуче Ельдорадо. Маленькому українцеві варто лише зробити єдиноможливий та доленосний вибір. Знову зарясніли феєричним народним красномовством інтернет-форуми. Шкода лише, що їх не читають ті, хто «почують кожного», бо як казав колись Ілліч-безсмертний, країною могли б правити і домогосподарки. Можливо, не надто слушно, та цікавих конструктивних ідей там чимало. Ну хіба що форма викладу не завжди цензурна, та представникам українського Олімпу ніщо людське не є чужим. Помітивши усі ці симптоми, усвідомлюємо, що на нас насуваються нові вибори.
Щоправда, у цих щурячих перегонах можна знайти щось таке, що потішить душу звичайного смертного. Це і шматки нового асфальту у брудних осінніх калюжах (традиція у нас така – щороку, себто перед виборами, слід «лагодити» автошляхи), і довгоочікувані лампочки у ліхтарях на темнющих вулицях, де чорт добраніч каже, і підмальовані фасади сіреньких будинків, а деколи і свіжонадруковані гривні для пенсіонерів – не передбачені дірявим бюджетом одноразові виплати за що-небудь. Крім того, перед виборами нервова система кандидатів не витримує, от і тішать вони своїх потенційних виборців власними агітаційними ляпами.
Такі думки виникають у моїй аполітичній, а може і перенасиченій політикою голові щодня, коли з вікна маршрутки спостерігаю за черговими гастролями всеукраїнського цирку. Величезні бігборди уздовж доріг, обляпані агітками стовпи, забиті політмакулатурою поштові скриньки – все це методи активної роботи політтехнологів, на чиї плечі, здається, лягає найбільше передвиборчої роботи. Адже їхні патрони начебто не надто напружують мізки у цій справі, а потім і не поспішають виконувати обіцянки, писані слухняними політологами. Загалом же передвиборча кампанія нагадує не боротьбу ідей та перспектив кандидатів, а змагання з антиреклами своїх опонентів. Мабуть, хизуватися їм таки нічим, тому єдине, що залишається – облити брудом суперника.
Інколи здається, що у кожного з кандидатів якась непереборна манія величі, всі рвуться когось рятувати, кожен із них просто незамінний, кожен знає, що і як потрібно зробити, щоб подолати ту злощасну кризу,а казку перетворити у реалії українського життя – ну просто таки карнавал егоцентричних бетменів. Та щойно український Мойсей бере у руки кермо владного корабля, як одразу ж втрачає усі свої надприродні здібності, і починає водити народ степами-пустелями.
Пригадую з дитинства знайому байку про звірів-музикантів, котрі довго пересідали з місця на місце, а чогось путнього зіграти не могли. Отак і ми – щороку переставляємо шахи на ігровому полі, наївні, міняємо їх місцями, а у кінцевому результаті отримуємо те саме – шах і мат.
Так і цьогоріч – сильні президенти, ефективні лідери, невиправні трудоголіки, барвисті мілітаристи… Всім потрібен голос маленького українця. А той, бідолаха, стоїть та й чухає потилицю, не знає-бо навпроти кого хрестик у бланку ставити, він же один, а їх – багато і всі обіцяють. Казав пан: «Кожух дам», - та слово його тепле.