Привиди минулого

 
«Щоразу частіше з України до Польщі надходять тривожні новини. Вони стосуються встановлення пам’ятників С.Бандері, найменування вулиць у його честь, а також вшанування українських націоналістичних формувань з часів Другої світової війни. Для поляків це особливо болюче питання, оскільки наша історична пам’ять зберігає спогади про різню, яку 1943 року на Волині та у Галичині вчинили підрозділи бандерівців. Чимало польських істориків зазначає, що вбивство від 60 до 80 тисяч наших земляків перевершило будь-які критерії геноциду» - Гжегож Гурний, « Rzeczpospolita», 17.10.2009.
«Як відомо, у Львові продовжують стирати з мапи міста імена видатних діячів російської культури – наступною жертвою став І.Тургенєв, оскільки вулиця, яка носила його ім’я, тепер узурпована «псевдогероями УПА». Подібні дії спрямовані проти росіян та Росії. Вони не мають нічого спільного з «побудовою держави» та просуванням у Європу» - http://za.zubr.in.ua/
Що це? Чергова реінкарнація історичних привидів, витвір збоченої уяви, хворобливі фобії чи просто халатність психіатрів? Чому за стільки часу виринають криваві необґрунтовані спогади про події, свідками яких ми, на щастя (чи то на жаль?), не були? Чому після офіційного ритуалу «поховання» воєнної сокири продовжується полювання на відьом? Забагато тих «чому»…
Здається, і надалі нас вперто не хочуть сприйняти як націю, державу з кордонами і правом на їхній захист. Чому Польщу, з якою Україна має доволі теплі політичні стосунки, (тема проросійських шовіністичних організації в Україні, на кшталт ЗУБРу, взагалі варто віддати на розгляд прокуратури чи патологоанатомів) так бентежать наші національні герої та назви вулиць в українських містах? Не ми розв’язали війну і не ми прийшли на чужу територію. Це була війна, у якій так само гинули мирні українці і чимало з них – від рук польських окупантів. Націоналістичні організації, повстанська армія – все це крайності, у які був загнаний український люд. Так, нерідко дії бандерівців були відверто терористичними, але це була єдиноможлива оборона, бо окупант забув істину: хто з мечем приходить, той від меча помирає. Не одне покоління істориків ламає мізки над риторичними питаннями, поставленими підступною історією. Ми не маємо жодного морального та історичного права оцінювати дії тих воїнів, оскільки боролись вони не за меркантильні інтереси, а за ідею незалежності. Парадоксальним стає те, що нас починають вчити нашої ж історії чужинці, беручись за найделікатніші національні питання, висуваючи гіпотези, побажання та рекомендації. Так, Бандера не об’єднає навколо свого образу українську націю, біда наша у тім, що у кожної зі сторін – своя правда і різні точки зору. Та біль, кров і втрати – спільні. Тому дозвольте нам самостійно розібратися зі своїми героями, проблемами, міфами та стереотипами, бо це наша історія і наш головний біль. Тільки українці мають право вирішувати кому встановлювати пам’ятники та чиїми іменами називати вулиці рідних міст.
Щоб бодай трохи зрозуміти суть питання, котре будило і будить стільки контраверсій в Україні та поза її межами, я зверталася до свідків того лихоліття. Ось що вони мені розповіли.
1.Соціальна база повстанців – добровольці, діти інтелігенції, чимало з них походили з родин священиків.
2. Зловживання та «мародерство» - принаймні так були б названі дії провокаторів у сучасному світі.
Траплялися випадки, коли люди, які називали себе повстанцями, приходили до чужих осель та силоміць відбирали їжу, одяг, цінності. «Таке робили ті, хто не хотів працювати. Були такі. Але з бандерівцями вони не мали нічого спільного, тільки того й було, що по лісах ховались. Серед місцевого населення у них були свої «агенти», які доносили, в котрій хаті є щось цінне. Ті нероби потім приходили і казали: «Бандерівці казали віддати». У нас так з хати останню фасолю забрали. На другий день «бандерівці» ту фасолю вже садили на власному полі. Приходили в село і НКВД-исти у бандерівській формі. А люди тоді знали повстанців не тільки зі свого, а й з навколишніх сіл, тому чужинців одразу спізнавали.» - розповідає мені жінка, котра стала очевидцем українського підпілля, оскільки на момент приходу радянських військ на західноукраїнські землі їй було вже 8 років.
3. Ставлення місцевого населення.
«Наші люди їх дуже поважали, - продовжує жінка, - бо це були порядні, мудрі хлопці ― цвіт нації. Бувало таке, що дівчата носили їм їсти. Потім прийшли НКВС і майже кожну другу дівчину вивезли в Сибір за допомогу повстанцям.
Але траплялися і юди, котрі доносили на своїх же односельчан. Колись-то взимку була облава на бандерівців. Вояки були вдома, бо якраз був Святий Вечір. Один із них мав у землі криївку. Щоб хлопець не замерз, йому туди приносили вугілля. Коли облава пройшла, мати пішла по сина. Та бідолашний вчадів від того вугілля. Щоб НКВС не виявили «зайвий» труп і сім’ю не вивезли у Сибір, юнака не понесли до трупарні, де лежали його побратими, а поховали у нашвидкуруч збитому ящику. Зо три дні снився син матері: «Мамо, ви мене живим поховали». Коли могилу розкопали, то побачили, що хлопець лежав у труні обернутим на другий бік».
Це одна правда, історія трагічної боротьби. Як і інші точки зору вона має право на життя, оскільки досі живуть її очевидці.
Інша версія лаконічніша, але також промовиста: «Ніколи не визнаю бандерівців героями, вони убили мого діда, який їм особисто та Україні нічого поганого не зробив!»
Як бачимо, це коктейль історичних істин, щедро присмачений національною кров’ю та слізьми поколінь. І серед цих істин неможливо обрати одну та визнати її єдиноправильною, оскільки не можна не чути свідчень інших жертв війни.
Вертаючись до початку теми, хочеться прокричати світовій спільноті та деяким «доброзичливим» сусідам: «Не зачіпайте того, що давно минуло, бо минулого не зміниш!» І не варто розповідати якихось байок про неофашизм, ксенофобію та інші маразми на зразок утисків росіян. Доказом цього служить пам’ятник «героїчній» постаті в українській історії – Катерині ІІ, яка, зруйнувавши Січ, позбавила нас державності на довгі-довгі роки. Досі стоять меморіали найбільших тиранів та убивць – Сталіна, Леніна, яких увесь світ одностайно охрестив злочинцями. Ми не обговорюємо доречність назви вулиці на честь Ю.Пілсудського чи К.Маркса у інших країнах, бо це право кожної нації на історичну пам’ять про давно минуле. Сьогодні інші часи та нові перспективи. Тому хочеться закінчити словами українського генія: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…»