вівторок, 26 січня 2010 р.

Україна пам’ятає… Україна визнає!

Кажуть, що мудрість до людини приходить з роками. Те саме стосується і великих державних утворень, адже аж 18 років знадобилося Україні, аби «достигнути» до справді мудрого кроку у встановленні своєї історичної правди та справедливості.
Саме так можна охарактеризувати рішення Апеляційного суду м. Київ від 13 січня 2010 року, яким керівництво більшовицького тоталітарного режиму – Сталіна Й.В., Молотова В.М., Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. та Хатаєвича М.М. було визнано винними в організації Голодомору в Україні у 1932-1933 роках.
Нарешті ми затвердили свою історію в юридичному порядку, на державному рівні віддали шану мільйонам закатованих, нарешті наш народ знатиме своїх «героїв» у лице. Можливо, це змусить по-іншому дивитися на нас наших сусідів, стратегічних партнерів та й взагалі усю світову спільноту. Адже, як це не дивно, діяння комуністичного режиму світ визнав геноцидом проти українців ще 16 років тому. Першим це зробив парламент Естонії, згодом до нього долучилися Канада, Аргентина, США, Австралія, Угорщина, країни Балтії, Грузія, Польща та ще близько десятка країн світу.
Та прикрим є те, що незважаючи на міжнародне визнання, свідчення очевидців та й просто моторошні історичні факти, збережені у архівах та пам’яті народу, спадкоємці злочинного режиму не бажають визнавати вбивство близько десятка мільйонів невинних душ справою рук своїх попередників та ідеологічних наставників. Мабуть, наступним логічним кроком була б заборона комуністичної ідеології, адже на її сумлінні не менша кількість жертв, аніж всесвітньо засуджений нацизм. Адже після такого судового рішення слід чекати низку історично необґрунтованих та абсолютно алогічних випадів з боку вірних послідовників сталінізму, які ревно заперечуватимуть причетність до організації геноциду на національному та політичному підґрунті. Мабуть таки забули закон батька колгоспників «про три колоски», згідно з яким сотні тисяч спухлих від голоду українських селян були вбиті на власному ж полі, яке поволі перетворювалося на цвинтар українського селянства. Забулися і тони збіжжя, яке потихеньку гнило у той час, коли знекровлені матері на залізничних станціях та у «Торгсині» безнадійно випрошували окраєць черствого хліба для своїх дітей. Забулися жахливі випадки канібалізму серед божевільних від чорної біди людей. Забулися ряди трупів на вулицях міст. Забулися довжелезні ешелони, переповнені розкуркуленими «ворогами народу», гріх котрих полягав у тому, що вміли тяжко працювати. Забули…чи, може, хочуть забути? То варто їм про це нагадати. Варто запалити свічу на кожному вікні, тремтливий вогонь котрої вперто нагадував би про кожну погублену душу і безкомпромісно заглядав у вічі кожному, хто посміє заперечити смерть, біль, кров та сльози. Не матимемо прощення закатованих, якщо дозволимо стерти безслідно цей чорний відрізок національної історії, якщо зітремо імена винуватців, якщо дозволимо чужинцям диктувати нам нашу власну історію. Історія має здатність повторюватися. Тож якщо забудемо про тих, хто мав необачність народитися у той час, будемо тяжко покарані історичною справедливістю, а їхня жертва буде невиправданою. І нехай у наших церквах б’ють дзвони за понівеченими душами, за їхній спокій, якого вони не мали ані за життя, ані після нелюдської смерті. Нехай відлуння цих дзвонів нагадує всім поколінням про ту вічну істину у словах геніального Гемігвея: «коли помирає людина – меншає людська родина, тому не питай кому б’є дзвін – він б’є і тобі, і мені..»

Немає коментарів:

Дописати коментар