середа, 3 лютого 2010 р.

Для кого грав саксофон

Древній годинник на так само древній ратуші давно прокалатав захід багряного осіннього сонця. Ховаючись за позеленілими шпилями, воно сховало і кольорове листя покручених дерев, і безликі натовпи безликих людей разом з їхніми вічними клопотами, і середньовічних кам’яних потвор. Навіть безногий каліка заховав свою сопілку і повільно посунувся додому по встеленій листям та розбитими шкаралупами опалих каштанів бруківці. Було очевидно, що вечір омиється щедрим і таким меланхолічним осіннім дощем. Тихим, спокійним і безгрозовим.
З першими сутінками плавна, впевнена, але така спокійна музика саксофоніста розірвала густу тишину великого міста, а разом з тим рвала і рештки пошарпаної душі. Невідомо, звідки він тут взявся і чому саме тепер, коли зайшло сонце і все живе ховалося від хвилі дощу, яка невпинно насувалася на них. Здається, йому було байдуже до тих перехожих, які кидали фальшиві погляди захоплення на вуличного маестро і, несучи над собою яскраві парасолі, поспішали сховатись у своїх безрадісних сірих норах, які вони називали своїми «домами». Він їх однозначно не помічав, він грав не для них і не для себе, але знав, що десь мусить бути той, хто б його розумів тепер, щоб стати так само байдужим до цих мелодій потріпаної душі за якусь там кількість років. Музика, так само, як і її творець, байдужа до навколишнього світу, висіла у повітрі, кружляла над містом і подібно до маленького пухнастого цуцика ластилася до самотніх вуличних ліхтарів і вмощувалася біля їхніх ніг на блискучій від великих дощових крапель бруківці. Здавалося, що у той вечір небо тріснуло і вирішило покарати якогось величезного грішника своїм безутішним плачем. І звідки тільки у ньому взялося стільки тої води?
Того вечора наче зникли всі перехожі, вони перетворилися у нетутешні тіні, які безперервно щось монотонно белькотіли. Залишилися тільки теплі ліхтарі, які були так близько один до одного, але ніколи не могли зійтися і від усвідомлення цього ставали ще трагічнішими і сумнішими. Залишився загадковий саксофоніст зі своєю супутницею музикою. Вони нагадували старе подружжя – невідомо що не дозволяло їм розлучитися – величезне кохання чи роками набута звичка. І був разом з ними дощ. Він плакав величезними сльозами чи то від жалю до бідолашних ліхтарів, чи, можливо, чиста, без фальшу музика так розчулила його раниму душу. Як би там не було, але разом вони утворювали чудове тріо.
Така вистава не може марнуватися, такі актори не можуть грати даремно. У них був свій глядач. Чиясь неспокійна душа вперто спостерігала за тим видовищем, яке буває дуже рідко, а може, і не повториться більше ніколи. Вона дивилася на відблиски вуличного світла на темній мокрій бруківці, жадібно слухала пориви саксофона і потроху забувала про своє промокле і холодне взуття, замерзлі руки і про те, що ще сьогодні пасувало б повернутися додому. Великі водяні краплі зіскакували з малесенького дашка який став прихистком і замінив театральну ложу, розбивалися на гладкій бруківці і малесенькими струмочками стікались чомусь до ніг. Було спокійно і безпечно. Забулося те, що так давно дряпало душу своїми хижими пазурами. Перестав навіть боліти незаслужений і такий несподіваний синець на щоці, начебто внутрішній жаль ненадовго задрімав. Та раптом з’явилося усвідомлення того, що так не може тривати вічно, що дощ закінчиться, ліхтарі погаснуть, а саксофоніст втомиться і піде додому, забравши з собою свою вічну супутницю. Що тоді? Зійде сонце і застане глядача нічної вистави у мокрому взутті, з посинілими від холоду руками і втомленим обличчям. Один дзвінок.
― Чому ти тут так пізно?
― Не знаю.
― Ти хочеш додому?
― Ні.
― А чого ти хочеш?
― Підеш за мною?
― Піду, тільки не плач. Більше не плач. Куди нам?
― Я покажу
Згори місто виглядало зовсім по-іншому. Ніби величніше, взагалі не видно було строкатих перехожих, які вже давно мали би спати у сухих домівках. І ліхтарі вже не були так далеко один від одного. Здавалося, що у них начебто з’явилася надія. Не було видно і вуличного маестро, але чути було його музику. Що він тут робив о такій порі, чому не йшов додому, для кого грав свою музику? Дощ вже начебто ущух, тільки холодні калюжі залишив на пам’ять про себе. Але там нагорі був вітер. Він шарпав, відчайдушно смикав за шалик, ніби намагався вкрасти його і жбурнути якнайдалі.
― Навіщо ми тут?
― Бачиш, он там, внизу - наше життя. Деколи ми маємо змогу подивитися на нього згори, але для цього треба підійти до краю прірви, тут слизько і небезпечно, але тільки звідси можна побачити всі принади і великі недоліки, яких ми не помічаємо, бо самі в них живемо.
― А навіщо це тобі?
― Мені тут більше подобається і я не хочу спускатися вниз.
― Але ж доведеться, - з ледь помітною усмішкою відповів він.
― Я знаю. Потримай мій шаль.
Це не був правильний вибір. Тепер він так само стояв на краю і розпачливо стискав у руках вологий шалик, який ще хвилю тому тріпотів на вітрі, а тепер безрадісно тремтів у чужих руках, ніби сумлінно чекав на повернення своєї власниці. Його довгі пальці, якими він колись перебирав для неї гітарні струни, тепер судорожно шарпали розкуйовджене волосся і стискали скроні, відчуваючи як нестримно б’ється серце і пульсує кров. Що тепер, як далі? Невже у загадкового нічного саксофоніста з’явиться ще один слухач?
А зранку зійшло яскраве патлате сонце, висушило дощові калюжі, обігріло закам’янілі ліхтарі, заграло росою на багряному листі, розбудило життєстверджувальну пісню вуличної сопілки і залило теплою барвою облізлі стіни старих сірих будівель, які згори видавалися страшними, не вартими прощення вадами великого міста. Життя вирувало і постійно змінювалося. Але чийсь невтішений біль проріс цієї ночі у ще одній невинній душі, яка тепер спокутувала чужі поилки, невдачі та жалі. Та сонце підіймалося вище і вище, все більше нагрівало застиглу за ніч, засмучену чиєюсь внутрішньою слабкістю вулицю.

Немає коментарів:

Дописати коментар