Вікно із видом на вибори

Саме такі апартаменти пропонує держава своїм громадянам цієї осені. Чимало часу доводиться щодня проводити у транспорті, тому, не маючи іншого виходу, доводиться вивчати краєвиди за вікнами маршрутки, яка систематично грузне у транспортних потоках міста.
І раптом збентежено відчула, що знову переживаю те саме відчуття. Де жавю, панове. Та біда у тім, що останнім часом якось зачастило те лихе передчуття. Знову бачу усміхнені фейси на бігбордах, які так прагнуть «аби їм вірили щиро…». Центральні площі міст та містечок заполонили строкаті і недолугі монументальні споруди – агітпункти або так звані партійні намети. Чи не на кожному кроці мої мізки намагаються нафарширувати непотрібними інформаційними висівками про непосильну діяльність котрогось із модерних суперменів (подекуди і вуменів) українського політикуму. Пройшовши вуличками міста якихось 20-30 хвилин, ви не тільки повітрям свіжим подихаєте, але і макулатури чимало назбираєте (це на випадок тотальної газової кризи – буде чим вогнище розпалити). З усіх каналів ТБ та радіо наввипередки лунають нові-старі ідеї сучасних місіонерів про те, як перетворити величезну країну із «постсовєтською» та наскрізь корумпованою системою у квітуче Ельдорадо. Маленькому українцеві варто лише зробити єдиноможливий та доленосний вибір. Знову зарясніли феєричним народним красномовством інтернет-форуми. Шкода лише, що їх не читають ті, хто «почують кожного», бо як казав колись Ілліч-безсмертний, країною могли б правити і домогосподарки. Можливо, не надто слушно, та цікавих конструктивних ідей там чимало. Ну хіба що форма викладу не завжди цензурна, та представникам українського Олімпу ніщо людське не є чужим. Помітивши усі ці симптоми, усвідомлюємо, що на нас насуваються нові вибори.
Щоправда, у цих щурячих перегонах можна знайти щось таке, що потішить душу звичайного смертного. Це і шматки нового асфальту у брудних осінніх калюжах (традиція у нас така – щороку, себто перед виборами, слід «лагодити» автошляхи), і довгоочікувані лампочки у ліхтарях на темнющих вулицях, де чорт добраніч каже, і підмальовані фасади сіреньких будинків, а деколи і свіжонадруковані гривні для пенсіонерів – не передбачені дірявим бюджетом одноразові виплати за що-небудь. Крім того, перед виборами нервова система кандидатів не витримує, от і тішать вони своїх потенційних виборців власними агітаційними ляпами.
Такі думки виникають у моїй аполітичній, а може і перенасиченій політикою голові щодня, коли з вікна маршрутки спостерігаю за черговими гастролями всеукраїнського цирку. Величезні бігборди уздовж доріг, обляпані агітками стовпи, забиті політмакулатурою поштові скриньки – все це методи активної роботи політтехнологів, на чиї плечі, здається, лягає найбільше передвиборчої роботи. Адже їхні патрони начебто не надто напружують мізки у цій справі, а потім і не поспішають виконувати обіцянки, писані слухняними політологами. Загалом же передвиборча кампанія нагадує не боротьбу ідей та перспектив кандидатів, а змагання з антиреклами своїх опонентів. Мабуть, хизуватися їм таки нічим, тому єдине, що залишається – облити брудом суперника.
Інколи здається, що у кожного з кандидатів якась непереборна манія величі, всі рвуться когось рятувати, кожен із них просто незамінний, кожен знає, що і як потрібно зробити, щоб подолати ту злощасну кризу,а казку перетворити у реалії українського життя – ну просто таки карнавал егоцентричних бетменів. Та щойно український Мойсей бере у руки кермо владного корабля, як одразу ж втрачає усі свої надприродні здібності, і починає водити народ степами-пустелями.
Пригадую з дитинства знайому байку про звірів-музикантів, котрі довго пересідали з місця на місце, а чогось путнього зіграти не могли. Отак і ми – щороку переставляємо шахи на ігровому полі, наївні, міняємо їх місцями, а у кінцевому результаті отримуємо те саме – шах і мат.
Так і цьогоріч – сильні президенти, ефективні лідери, невиправні трудоголіки, барвисті мілітаристи… Всім потрібен голос маленького українця. А той, бідолаха, стоїть та й чухає потилицю, не знає-бо навпроти кого хрестик у бланку ставити, він же один, а їх – багато і всі обіцяють. Казав пан: «Кожух дам», - та слово його тепле.