Природа фаталізму

Безумец, беглец - дороги нет.
Ты видишь неверный свет.
Твой ангел зажёг мираж огня.
Он хочет убить тебя…
«Ангельская пыль», «Ария»

Відчинилося вікно дев’ятого поверху і у кімнаті раптом запахло мокрим асфальтом. Вмить сотні усміхнених фізіономій показалися у шибках навколишніх будинків. Вона також, адже колись до нестями любила перші весняні зливи. А тепер теплий веселий дощ перетворився для неї у сіру холодну стіну, що відгороджувала її від міста, яке щасливо сміялося дзвінкими дитячими голосами.
Якийсь час Вона просто дивилася вниз, спершись руками на підвіконня, аж поки не відчула, як холодні струмені дощової води швидко збігали по руках та обличчі. Їй раптом захотілося кричати, але гучні перекоти грому неодмінно заглушили б її безнадійно тихий голос. Вуста судомно затремтіли. Це був німий крик, який не здатне почути людське вухо, а лише серце.
«Ні, сьогодні я зроблю це востаннє. І більше ніколи… він цього не вартий. Не вартий ані мого життя, ані моральної смерті. Не заслуговує сліз та отруєної ним крові», ― пошепки пообіцяла сама собі. Хоча й сама не вірила у ці порожні обіцянки, бо вже відчувала наближення білого раю, любов до якого була безмежною і невідступною.
Він залишився Її єдиним супутником, ставши причиною самотності. Кожен вечір ставав для них останнім, але у душі не вистачало сил, щоб нарешті припинити цю гру. Залишався тільки безмежний страх перед тим, що буде потім. Залишилась байдужість в очах, як відповідь на байдужість на лицях друзів і сльози та розпач в очах батьків.
Так само як люди укладають шлюби, обіцяючи вірність одне одному, Вона уклала з Ним неофіційну угоду, яку підписала своєю токсичною кров’ю. Що саме штовхнуло Її на такий крок, Вона вже і не пригадує, бо в цьому немає ні сенсу, ні порятунку.
«Сьогодні я зроблю це востаннє!!!...», ― так хотілося прокричати врешті-решт ці слова у прочинене вікно, через яке місто заглядало у Її душу. Заглядало презирливими, байдужими очима вікон. Вона дивилась на місто згори, а воно бачило Її у прірві, на самісінькому дні. Воно не дає ТАКИМ шансу. Їй все-одно не повірять, бо Вона перетворилася на їхнього ворога, але, перш за все, стала ворогом сама собі.
Та все ж, Вона любила ці байдужі вогники у своєму вікні, біля якого могла стояти годинами. Воно стало справжнім і єдиним Її «вікном у світ». Воно було першим кроком до безмежної свободи, справжньої, а не примарної, якою вони щовечора упивалися разом із таємничим другом, котрий вже давно в’ївся у Її душу, просочився у кров і мозок. Він постійно нагадує про себе своєю токсичною присутністю, бридкими ранами на шкірі, які ось уже півроку, як не загоюються. Він змушує Її бачити потворних монстрів у снах та наяву.
Так Вона стояла, борючись із власною слабкістю, доти, доки чайник не починав бентежити її свідомість своїм хрипучим свистом. А на столі вже вірно і терпляче чекав завчасно приготований маленький мішечок білого порошку ― єдиний Її співбесідник і незрадливий друг.
…Горнятко гарячого чаю ― так як колись, вдома на кухні. Так, вдома. Тепер у Неї цього нема. Є власне помешкання, власна кухня з величезним вікном, але домом це не назвеш. Де ж ті, хто спонсорує усе це? Саме так, вони перетворилися у спонсорів замість того, щоб бути опорою. Вони забрали у Неї останні роки дитинства, давши можливість відчути оманливо-солодкий присмак дорослого життя.
«Де ж ви тепер? Гроші? До біса ваші гроші! Мені потрібні були ви!» Знову пригадався домашній затишок і одразу ж заштрикало там, де вчені знайшли додаткові двадцять один грам…
«Все, сьогодні останній раз. Остаточно…», ― пообіцяла собі і по столі розсипався білий порошок із цікавою назвою. Саме він отруював її життя і кров уже кілька років поспіль. Саме він став її єдиним супутником, постійним товариством. Він ― Той, кого Вона вже зненавиділа, але вже й не в змозі від нього відмовитися. Кокаїн…
А зранку знову буде моральне похмілля. Воно не таке, як у багатьох після веселих гучних вечірок. Не болітиме голова, просто нестерпно пектиме свідомість і болітиме там, де є той нещасний двадцять один грам…
«Все, досить! Він не вартий моїх сліз та зламаного життя!..», ― плаксиво, як і щодня, нила у телефонну слухавку наївна Тінейджерка за Її стіною.
І тихо рюмсав дощ. Він довго битиметься у Її вікно, стікаючи по склу сльозовими струмками. Він, мабуть, єдиний, хто через шибки людських помешкань заглядає у людські душі. Він бачитиме Ту, яка довго сидітиме на підлозі, втупивши погляд у мертву точку на стіні, Ту, яка не плаче, але б’ється в агонії внаслідок маніакальної фобії, ганяє чортенят та інших неземних, але таких страшних створінь. Бачитиме і Її сусідку, яка півночі проридає у подушку. Бачитиме і звичайних смертних, які завтра осудять Ту, яка, опустившись на саме дно, стала їхнім ворогом. Поспівчувають Тінейджерці, бідоласі, яка проплаче усю ніч, нарікаючи на нестерпну долю, бо у свої сімнадцять досі не зустріла того, хто справді був би її вартий.
І де тут фаталізм? Обоє до нестями вірні та віддані. Тільки об’єкти захоплення різі. Один із них ― смертельний.